Ігор Процик: «Страху не було. Було переконання, що ми повинні це зробити»
26 квітня — День Чорнобильської трагедії і Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф. Цього фатального дня 35 років тому на Чорнобильській атомній електростанції вибухнув четвертий енергоблок. Декілька сотень працівників та пожежників намагалися загасити пожежу, що не припинялася багато днів. Багато людей пройшли через горнило радіації. Серед них і голова Щербанівської громади Ігор Процик.
— Ігорю Степановичу, як Ви опинилися у зоні ліквідації аварії, яку роботу виконували і скільки часу пробули?
— Із самого початку була впевненість, що я там буду. Бо в мене така спеціальність. А кожна людина повинна займатися тим, що вона робить фахово. В іншому разі краще не займатися взагалі.
Тоді мені зателефонували з військкомату, я пройшов медогляд і поїхав у зону. Страху не було. Було переконання, що ми повинні це зробити. Я не можу сказати: «Та, що його там було ліквідовувати». Нам, молодим військовим, іноді було особливо важко. Але ми виконували свою роботу.
Пробув там з 4 серпня по 26 жовтня 1986 року. Був командиром взводу хімбату, звичайним лейтенантом. Мав 25 солдатів у підпорядкуванні. Це так звані партизани, які прийшли туди як військовозобов’язані. Відверто скажу, багато людей відкуповувалися, мало хто хотів їхати у зону аварії на ЧАЕС. Але хтось мав же тут бути і працювати.
Ми з хлопцями були у прифронтовій відновлювальній базі. Наше найголовніше завдання — ремонт спецтехніки. Вона вже не могли виїздити зі станції: була надзвичайно заражена радіацією, а використовувати її потрібно. Тому приїздили прямо на місце й проводили роботи.
Нам надходила команда: «Потрібно терміново відремонтувати» — і хлопці лагодили. Бо солдату треба сісти в машину, завести її, і поїхати. От ми й мали робити все, щоб вона поїхала й усе нормально працювало.
Як правило, виїздило 4–5 чоловік на чолі з командиром. Ми — прості солдати, і найголовніше для нас було виконувати накази. І робити це якісно. Мені було важливо частіше змінювати людей. Щоб людина не кожного дня туди їздила, а раз на 3–4 дні. Щоб ви розуміли, опромінення у мене самого у вересні було вже 20 рентген! І тоді мене замінили.
— Розкажіть детальніше про режим роботи. Чи були там ще люди, крім ліквідаторів?
— Багато хто називає це героїзмом. Але який там героїзм? Робиш свою роботу та й все. Увечері зі станції приїздиш трупом. Зайшов у намет, чоботи зняв і все. Але це реальне життя. Що на війні, що тут — доброго нічого немає. Але є одне правило: якщо ти працюєш, тоді й успішно аварія ліквідовується, труднощі вирішуються. Не вмієш робити — нічого й братися..
Були там тільки ми: стомлені, засмаглі від радіації військові. Є альфа, бета і гамма випромінювання. Це коротко-, середньо і довгоживучі. Кожне має різне проникнення. А там вони усі разом. Тому обличчя в нас були багряно-червоними. Якщо постояти під лампочкою день-два без перерви — можна зрозуміти, що це таке. А ще там постійно у повітрі був запах йоду. Приїздиш зі станції і по запаху відчуваєш, що стався викид. А потім підіймаєш голову: на вулиці туман, сонця взагалі немає. І так кожні 18 годин.
— Зараз спілкуєтесь з іншими ліквідаторами?
— Ми створили союз Чорнобильців у 1989 році, щоб допомагати один одному. У багатьох були проблеми зі здоров’ям, соціальні, побутові. Але найголовніше — ми надаємо психологічну підтримку ліквідаторам аварії на ЧАЕС. Бо коли повертаєшся звідти, зовсім по-іншому дивишся на світ. Ми і зараз спілкуємося, бо це вже більше, ніж дружба, це справжнє братство.
Я дякую всім ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які на даний момент живі. Бажаю їм здоров’я. І Царство Небесне тим, хто віддав своє життя через цю катастрофу.
