«Тут ми побачили справжню Україну…»
Так писав австрійський поет Райнер Рільке, згадуючи свою подорож на Полтавщину, де він відвідав Горбанівку і Нижні Млини
ХХ століття принесло людству не лише зло й найбільші земні трагедії, але й спонукало до пошуку шляхів до втраченої гармонії, позитивних цінностей. Яскравий приклад такого пошуку - творчість австрійського поета Pайнера Рільке, поезія якого відкрила новий етап у розвитку європейської поезії, увібрала в себе всі етапи складного шляху естетичних пошуків митця. На творчість Рільке глибоко вплинули живопис, скульптура, архітектура та музика.
Райнер Марія Рільке народився 1875 року в Празі. Дитинство та юність поета були затьмарені перебуванням в австрійській військовій школі (1886-1891), про яку він все життя згадував зі страхом і відразою. У 1895 році поет вступив на філологічний факультет Празького університету, а пізніше слухав лекції з філології і мистецтвознавства в Мюнхені й Берліні. Основою і вихідним пунктом поетичної еволюції Рільке була німецька класична література. Разом з тим, він активно засвоював і синтезував досвід романських і слов'янських культур.
Писати вірші Рільке почав рано, і вже 1894 року вийшла його перша збірка «Життя і пісні». Наприкінці XIX століття з'являються наступні книжки поета: "Вінчаний снами" (1896), "Свят-вечір" (1898) і "Мені на свято" (1900). Ранні вірші Рільке - це, як правило, затьмарені сумом короткі імпресіоністичні замальовки з раптовою зміною образів, грою світла й тіні. Соціальну дійсність, що час від часу проглядається в ранніх творах, Рільке сприймає узагальнено-романтично. Втіленням незрозумілої, але кричущої несправедливості життя найчастіше є місто - зловісно-похмуре, майже мертве. Для Рільке сучасне місто з його засиллям «мертвих речей», різкими контрастами багатства й бідності - незрозуміла аномалія, нагромадження абсурду й страждань, злочин проти гармонії й краси. Свободу дихання вірш Рільке знаходив лише поза міською метушнею. Можливо, тому Рільке так часто подорожував.
Становлення Рільке-поета завершується на рубежі XX століття, його творчу зрілість засвідчують дві знамениті збірки – «Книга годин» (1901– 1905) і «Книга картин» (1902 – 1906). Знаменну роль у появі цих книжок відіграли й мандрівки письменника Україною і Росією, що відбулися в 1899 і 1900 роках. Обидві їх організовувала німецька письменниця, філософ і психотерапевт Лу Андреас-Саломе, яка мала російське коріння, знала мову і супроводжувала Рільке у цих поїздках.
Друга, триваліша подорож, охоплювала весну й літо 1900 року. Поет продовжує вивчення російської культури й знову, цього разу в Ясній Поляні, відвідує Льва Толстого. З Ясної Поляни Рільке їде в Україну. Від початку червня 1900 року він близько двох тижнів живе в Києві, відвідує Софійський і Володимирський собори, багато подорожує околицями. Кажуть, поет навіть мріяв поселитися у Києві, цьому «близькому до Бога» місті, і прийняти православ’я, але кохання сплутало всі карти…Після цього ще майже два місяці він подорожує Україною. Разом з Саломе вони вирушають Дніпром «в край чудової України». На шляху до Кременчука зупиняються в Каневі. Тут вони піднімаються на Чернечу гору, аби вклонитися Великому Кобзареві, творчість якого Рільке добре знав і вважав не лише геніальним поетом, але й не менш геніальним художником. Тут поет багато зустрічався з місцевими жителями, записував український фольклор.
Добравшись до Кременчука Дніпром, Рільке і Саломе їдуть до Полтави поїздом. Відомо, що у нашому місті вони перебували з 18 по 21 червня, жили у готелі, який тоді розташовувався у будинку по Протопопівському провулку №5 (він зберігся й донині за адресою 1100-річчя Полтави, 2). Уже наступного після приїзду дня Рільке і його супутниця відвідали Горбанівку, а 20 червня побували у Нижніх Млинах, про що згадує Саломе у своїх спогадах: «Ми побачили тут справжню Україну». 21 червня із Південного вокзалу (тоді він називався Харківським) Рільке і Саломе поїхали до Харкова, а далі їхня подорож продовжилася на Волгу.
Під впливом поїздки на Полтавщину Рільке написав твори «Стоїть в селі хатина одинока», «Карпо їде по Україні», «Буря», «Пісня про справедливість» та інші. «Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки і охоплює душу сум, що мене там немає», - записав поет у щоденнику 1 вересня 1900 року. Навіть через двадцять років у його віршах з’являтимуться реалії українських пейзажів.
Ці враження відбилися у віршах «В оцім селі стоїть останній дім...», «Карл XII, король шведський, мчить по Україні», де бачимо характерне для Рільке сприйняття українського пейзажу на тлі безмежного часу та простору. Зацікавився Рільке українським фольклором. Про це свідчать не лише записники, але й твори поета: «Як старий Тимофій співав помираючи», «Пісня про Справедливість». Персонажів цих оповідань ріднить любов до народної української пісні – швець Петро і старий Тимофій дбають, щоб пісня, в якій живе душа народу, не вмерла. Рільке згадував, що відчув дух Київської Русі, святої Русі. Він навіть починає перекладати «Слово о полку Ігоревім » - один з неперевершених зразків давньої української літератури того періоду.
З глибоким інтересом і любов'ю вивчав поет «давні церкви й собори, в яких багато старих картин і дорогоцінних реліквій». Києво-Печерська лавра згадується в «Книзі годин» у колі безсмертних творінь людства – Венеції, Рима, Флоренції, Пізи й Троїце-Сергієвої лаври. У свідомості поета знову й знову постає образ церкви («церкви десь на сході»), який у поезії «Ти монастир Господніх ран» чітко прибирає форму Києво-Печерської лаври.
У цілому ж подорожі 1899 та 1900 років стали для Рільке важливим кроком у пізнанні слов'янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Він відчув себе причетним до глибинних джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи. Це та сама «жадоба реального», котра знайшла вираження в подальшій творчості поета. Суть митця – в нерозривному, повному й органічному зв'язку зі світом і речами,- проголошує Рільке у вірші «Смерть поета»: «Ті люди, що живим поета знали, не відали, яким єдиним він зі світом був: його лицем ставали ці води, гори, ниви цих долин».
Рільке мав великий вплив на модерну поезію різних народів, у тому числі й на українську. Його твори перекладали українською мовою Микола Зеров, Микола Лукаш, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Михайло Орест, Микола Бажан, Дмитро Павличко, Василь Стус, Мойсей Фішбейн та інші. Окремою збіркою вийшли переклади Р. Б. Кравцева під назвою «Речі й образи» (1947). Про Рільке й Україну писали Євген-Юлій Пеленський (1935) й Олекса Ізарський (1952).
Павло ДОЛИНСЬКИЙ.
